Я настільки розчарувався у власній мрії, що ледь не помер. Буквально. І зараз я вперше готовий цим поділитись. Якщо ви хоча б раз у житті задавали собі питання: «А навіщо я все це роблю? Що мені взагалі дасть музика? Чи маю я право витрачати на це час?», вам потрібно прочитати цю історію до кінця.

Це не чергова красива казка про миттєвий успіх успішного бренду. Це шлях через тотальний крах, депресію та брудний побутовий абсурд, який врешті-решт створив те, чим сьогодні є наш сімейний каталог пісень.

Частина 1. Дитячий вогонь та перші барикади

Я горів музикою змалечку. Коли батько ще жив із нами, моїм найкращим дозвіллям було годинами сидіти в його величезних навушниках. Я просто заплющував очі й заслуховувався платівками Iron Maiden. Уже років у десять я намагався римувати якісь перші рядки. Це була наївна дитяча нісенітниця, але мені дико подобалося зводити слова до купи, шукати ритм і створювати щось нове.

Усе остаточно перевернулося в моїй голові, коли у 13 років я вперше потрапив на справжню вечірку в клуб. Лазери, шалений гучний звук, потужні баси, які вібрували в грудях… Я закохався в цю атмосферу з першого подиху. Тієї ночі я взагалі не міг заснути. Я уявляв себе за діджейським пультом, керуючим натовпом, і просто загорівся ідеєю стати діджеєм.

Проблема була в тому, що я не мав навіть власного комп’ютера.

^{(Маленький Harland в навушниках слухає платівку на програвачі)}

Тому доводилося викручуватись як завгодно. Перші треки я намагався зводити вдома вручну, використовуючи два старих касетних магнітофони. Одного разу я навіть примудрився влаштувати справжню дискотеку просто у дворі свого приватного будинку. Досі не пам’ятаю, де я взагалі тоді роздобув світло та звук. Я покликав увесь клас, а трохи пізніше на музику підтягнулися люди з вулиці. Було неймовірно круто.

Саме тоді я вирішив щиро поділитися своєю великою мрією з мамою. Натомість у відповідь почув коротке й жорстке: «Це все херня, знайди собі нормальну роботу». Після цієї розмови підлітку довелося йти на базар і тягати важкі коробки за 3 гривні на день.

Частина 2. Резидентство у 15 років та ілюзія всемогутності

Але внутрішній вогонь це не загасило. З того часу я почав буквально штурмувати місцеві клуби. Я нахабно стояв над душею у досвідчених локальних діджеїв і постійно задовбував їх питаннями: «Що це за техніка? А як зробити ось такий перехід? За що відповідає ця кнопка?». Перші треки я почав писати у програмі Ejay на комп’ютері свого друга. А згодом я сам записався до музичної школи.

Моя стратегія на той час була «геніальною»: я намагався дружити та зустрічатися виключно з тими дівчатами, у яких вдома був ПК, щоб мати бодай кілька годин на тиждень для написання своєї музики.

Ця дика, майже абсурдна впертість згодом дала люті плоди:

• У 15 років я став офіційним резидентом популярного клубу «Вікторія», обійшовши на відборі набагато старших і досвідченіших кандидатів.
• Півтора року шаленої практичної роботи привели до того, що мене беззаперечно запрошували грати в кожен новий топовий заклад міста.
• Зрештою, один із моїх авторських треків забрав відомий європейський лейбл і офіційно випустив його на всіх платформах, в тому числі і на Beatport. Для звичайного хлопця з провінції, який не мав жодних зв’язків чи грошей, це був справжній космос.
• Почалися перші великі гастролі по всій Україні та навіть виступи за кордоном.

У той момент мені здавалося, що я впіймав бога за бороду.

Але саме після цього злету стався той самий переломний момент, який ледь не коштував мені життя.

Частина 3. Столичний треш і повне падіння на дно

Мене помітили в столиці. Запросили викладати в Київську школу діджеїнгу, обіцяючи масштабні перспективи, професійну студію та золоті гори. У мене за спиною миттєво виросли крила. Юнацька свідомість малювала яскраву картинку: ось він, мій омріяний квиток у вищу лігу. Момент, коли я нарешті доведу мамі й усім, хто в мене не вірив, що я не займався дурнею. Я їхав у Київ із твердим відчуттям, що вся моя багаторічна наполегливість була не марною.

Жорстока реальність попустила мене дуже швидко. Обіцяли окреме нормальне житло й офіційне працевлаштування. На ділі ж мене «тимчасово» поселили в якесь жахливе кубло до місцевого бариги та його дівчини-стриптизерки. Про оформлення трудового договору керівництво школи навіть не згадувало. Перед поїздкою ми обговорювали всі нюанси, серед яких було й те, що в мої обовʼязки входить тільки викладання написання музики та викладати курси діджеїнгу.

Я думав: «Окей, це просто старт, все це фігня, якось прорвемося». Але далі на мене, звичайного викладача, раптом навішали купу чужих обов’язків. Мені заявили, що я повинен самостійно приводити клієнтів у школу, а також організувати під ключ випускну вечірку для студентів, які навчалися взагалі у інших викладачів.

Я перебував у величезному чужому місті всього два місяці, нікого не знав. Власники закладу просто поступово перекладали на мене власні головняки. Вибору не було, гроші закінчувалися, і я робив усе:

1. Шукав нічні клуби для проведення випускного та особисто домовлявся з їхніми власниками.
2. Шукав спонсорів, хедлайнерів.
3. Дійшло до повного абсурду: я сам розробляв дизайн рекламних листівок, друкував і особисто роздавав ці флаєри перехожим на вулиці, бо промоушн у цієї контори працював через дупу.

З умовами проживання та зарплатою нічого не змінювалось. Піком цього трешу стало те, що власники школи вирішили спробувати повісити на мене свої фінансові борги та якісь темні оборудки. Дізнавшись про це абсолютно випадково, я просто послав їх під три чорти й повернувся в рідне місто.

Я досі пам’ятаю кожну хвилину тієї дороги додому в брудній маршрутці. Це був повний, нищівний крах. У голові по колу крутилася лише одна єдина думка: «Мама була права. Музика — це просто нікому не потрібна забавка. Я повний нікчема». Разом із цим київським проєктом завалилася вся моя внутрішня картина світу і вся віра в те, чим я дихав усі ці роки.

Далі на мене чекало справжнє пекло. Грошей нуль. «Друзі», які крутилися поруч під час успіху, миттєво зникли, телефон мовчав. Дівчина пішла. А вдома щодня тривав тотальний психологічний тиск від матері: «Я ж тобі казала. Знайди нарешті нормальну роботу».

Я тримався занадто довго, але тут я остаточно зламався. Накрила така чорна, глуха депресія, що я фізично не міг підвестися з ліжка. Сенс життя наче просто стерли гумкою. І в цьому стані я залишився абсолютно один.

Тоді я вирішив усе закінчити. На останні копійки купив пляшку горілки об’ємом 0,5 літра — суто для того, щоб заглушити тваринний страх перед останнім кроком. Заховав її в тумбочку біля ліжка. Сценарій самогубства був повністю готовий.

Частина 4. Спасіння через абсурд та поява Лізи

У день, коли все мало закінчитися, я прийшов додому, відкрив тумбочку… а пляшки там немає. Як виявилося, мамин співмешканець-алкаш-нишпорка знайшов її і тупо вижрав, поки мене не було вдома. Грошей на інший алкоголь у мене банально не залишалося.

Цей абсурдний, брудний алкоголізм абсолютно чужої людини мене врятував. Спочатку я сильно розлютився, потім запанікував, а далі мене ніби потужним струмом вдарило в голову: це знак. Треба вигрібати. Потрібно завантажити себе важкою роботою так, щоб у мізках взагалі не залишалося часу на думки про смерть.

Я хапався за будь-яку можливість:

• Спочатку влаштувався охоронцем у Миколаївському річковому порті, де доводилося спати в одній брудній кімнаті разом із ще 25 мужиками.
• Потім працював експедитором, розвозячи коробки з печивом по 20 годин на добу.

Я спав по 3 години на день. Було пекельно важко фізично. Але саме там, серед пильних коробок із печивом, на цьому складі сталася головна зустріч мого життя.

І ось тут, посеред цієї похмурої рутини, з’явилася Ліза. Ми зустрілися прямо там, на тому самому складі. Вона якраз мала відпустку й прийшла просто допомогти своїй мамі, яка працювала там завідувачкою.

І щоб ви розуміли, наскільки все було серйозно: на той момент у мене вже був комп’ютер. А з тієї дурної роботи ми з Лізиною мамою згодом пішли разом — просто в нікуди, назустріч новим проєктам

Частина 5. Народження великої справи та місія Sounds Craft

Ліза тоді працювала в аптеці, а я знову шукав роботу. І цього разу мені пощастило. Я випадково натрапив на оголошення в інтернеті, де шукали людину, здатну зробити якісний музичний ремікс. Тоді в Україні ще ніхто взагалі не знав і не використовував слів «гострайтинг» або «гостпродакшн». Я написав цей ремікс, і замовнику просто знесло дах від якості. Він миттєво став моїм першим постійним клієнтом і почав замовляти ці ремікси та треки пачками.

Цей перший клієнт став потужним поштовхом для нас обох:

1. Я нарешті чітко зрозумів, що моя музика справді потрібна людям, а я чогось вартий як професіонал.
2. На гроші з перших великих замовлень ми з Лізою змогли з’їхати на окрему орендовану квартиру. Почалося наше справжнє доросле життя, а на горизонті з’явилася масштабна перспектива. Справа почала стрімко розвиватися.
3. Я почав фанатично вкладатися в постійне підвищення власних навичок. Ми витрачали багато грошей на майстер-класи, дорогі консультації у професійних саундмейкерів, купували всі можливі профільні курси та навчання, які тільки могли знайти в Україні та закордоном. І цей процес навчання не зупиняється навіть зараз.

З часом до реміксів додалися аранжування. Потім — написання авторських пісень під ключ з нуля. Згодом усе це логічно переросло в повний, закритий цикл музичного виробництва.

Ми почали щільно працювати з людьми, які мали величезну, палку мрію співати, але взагалі не знали, з чого почати. Вони банально боялися виглядати смішно, безглуздо чи непрофесійно. І саме тоді ми знайшли своє справжнє життєве покликання.

Сьогодні ми буквально беремо людину за руку і впевнено ведемо її від найпершої сирої ідеї до готового професійного релізу та грамотного просування на стрімінгових платформах.

Частина 6. Дозвольте собі бути справжніми

Сьогодні, озираючись назад на весь цей пройдений треш, я чітко розумію: музика подарувала мені не просто улюблену професію та успішну студію звукозапису. Вона подарувала мені саме життя. Вона подарувала мені мою Лізу, вірних людей, яких я зустрів на своєму шляху, і головне — дивовижну можливість реалізувати власні мрії та допомагати іншим людям втілювати їхні.

Хтось навколо може продовжувати говорити, що музика — це просто несерйозне хобі, забавка, легковажність чи дурня. Але це не так. Музика — це найсильніший, найчистіший прояв живої людської душі. Колись вона буквально витягла мене з того світу.

І сьогодні, коли до нас у Sounds Craft звертаються успішні, повністю реалізовані в житті люди — підприємці, топ-менеджери, лідери думок, які побудували системні бізнеси, але все своє життя потайки мріяли співати — ми розуміємо їхній внутрішній стан як ніхто інший.

Ці люди приходять до нас не просто за черговою сухою фонограмою чи піснею. Вони приходять по себе справжніх. Вони приходять по свої дитячі мрії. Вони приходять, щоб нарешті дозволити собі те, що колись давно під впливом чужих слів собі суворо забороняли.

Якщо ви теж роками відкладали свою заповітну мрію на потім, бо постійно «не на часі», «треба спочатку побудувати кар’єру», «мені вже пізно» чи «я не професійний артист»…

Настав час нарешті дозволити собі бути собою.

Вам взагалі не потрібно думати про технічну сторону питання — усю внутрішню кухню ми повністю беремо на себе. Від вас потрібне лише одне — щире бажання звучати.

Залиште заявку, або напишіть нам. Ми просто поспілкуємося, детально обговоримо ваш запит і разом розберемо, як перетворити вашу мрію на реальний, фірмовий музичний реліз.

• support@soundscraft.com
• Telegram
• Instagram

Прийом дзвінків: Понеділок – п’ятниця з 12:00 по 18:00

Автор статті: Harland Kasten